Ця гарна, загадкова за своєю назвою назва має такий самий звучний переклад — «той, що віддає відлуння».
Печерний монастир «Шулдан» можна впізнати здалеку. На самому краю скелястого урвища височіє добре помітна з траси невелика башточка, що нагадує чи то донжон стародавньої фортеці, чи то купол обсерваторії. Нижче за неї, в моноліті скелі, кілька штучно створених печер, які колись були частиною одного з численних православних культових комплексів середньовічної Таврики.
Порівняно зі своїми сусідами Шулдан мініатюрний. На відміну від Мангупа і ЕСКІ-кермена, він ніколи не був ні містом, ні фортецею. З самого моменту свого заснування, він був виключно відлюдницькою обителлю, де ченці, що пішли від світу, проводили свої дні в молитвах. Тут всього близько 20 приміщень, розташованих у два яруси — кілька келій, трапезна, господарські приміщення і два храми.
Перший храм — найбільший, розташовувався у величезному природному гроті, перекритому великим скельним навісом. Сьогоднішні відвідувачі, які потрапили під склепіння цієї просторої порожнини, навряд чи зможуть розгледіти тут якісь свідчення існування стародавнього храму. Брили, що обвалилися зі стелі, сміття, залишене сучасними дикунами, затемнюють і без того не надто ясну картину. Лише придивившись уважніше до стінок грота, помічаєш штучні виїмки, зроблені багато століть тому. Археологи, які досліджували культовий комплекс, дійшли висновку, що тут, у гроті, розташовувалися досить просторий храм, каплиця і баптистерій. У XIII-XIV століттях, коли монастир тільки почав своє існування, головний храм був значно менших розмірів, але в XV столітті його розширили, збільшивши площу. Побудували й більш місткий баптистерій, старий же перетворили на гробницю. Можливо, колись у гроті було джерело. Воно давно пересохло, залишилася тільки ямка, видовбана в породі водою. Ще в 30-х роках XX століття на сінах грота можна було розгледіти залишки фрескового розпису. А ще трохи раніше чітко проглядалося зображення Богоматері.
Вузька стежка, що губиться в заростях шибляка, тягнеться уздовж всього урвища і веде до населеної частини монастиря. Через пару десятків метрів вона приводить до вирубаного в кам’яному моноліті дверного отвору. Біля входу табличка: «Церква Покорова Пресвятої Богородиці». Праворуч від дверей невелика штучна печерка, дотепно перетворена на …собачу будку.
Ті, хто увійшов всередину, одразу потрапляють у цілий лабіринт приміщень. Відразу за дверима знаходиться гучна напівтемна штучна печера з низьким склепінням. Сходи праворуч ведуть нагору, де в сучасних ченців розташовані житлові приміщення. У протилежному кінці печери вихід на довгий скельний карниз, оформлений на кшталт балкона або тераси. Уздовж урвища зроблено дерев’яну огорожу і навіс, біля стіни акуратно викладені з дикого каменю клумби з квітами. Усе доглянуто, дбайливо упорядковано. У кам’яні прорізи вставлені сучасні двері та вікна, за якими можна роздивитися не менш сучасні гардини та фіранки. Над урвищем нависає дерев’яна альтанка з лавками. Трохи далі, просто над поручнями закріплено кілька невеликих дзвонів. Навпроти вхід до церкви. Оформлення її точно таке саме, як і у звичайних наземних церков.
Завітавши до печерного храму, можна відправитися далі тією самою стежкою, що приліпилася до підніжжя скелі. Тут буде ще кілька скельних ніш, у яких розпочато будівництво, і два джерела. Одне в літню пору ледь сочиться і перетворюється на застійну калюжку. Інше, більш далеке, трохи потужніше. Тут навіть улітку можна набрати хорошої свіжої води.
Ось, власне, і всі визначні пам’ятки Шулдана. Даних про його історію дуже мало. У літературі, присвяченій кримським печерним містам, на його опис відводиться 1-2 аркуші. Як уже згадувалося вище, виникло воно, імовірно, в XIII-XIV століттях. (Хоча є й інші датування. Деякі дослідники відносять його виникнення до VIII століття). Найбільшого розквіту досяг у XV столітті, одночасно з князівством Феодоро, яке розташовувалося на сусідньому Мангупі, і мало до монастиря, вочевидь, найбезпосередніший стосунок.
Невелика кількість келій і господарських приміщень свідчить про таку ж нечисленність мешканців монастиря. Водночас наявність двох храмів може свідчити про те, що монастир був популярним місцем поклоніння. Населення навколишніх селищ стікалося сюди в дні релігійних свят. Деякі дослідники схильні розміщувати тут резиденцію готського митрополита.
Наприкінці XV століття, після турецького вторгнення, монастир занепав і більше не відновлювався. У його зруйнованих приміщеннях татари тримали худобу. У такому занедбаному стані ця споруда і простояла до самого кінця XX століття, поки з Божої волі не оселилися тут кілька пустельників, які побажали піти від світу, заради служіння Господу.