В Україні створено кілька комплексних музеїв народної архітектури та побуту — карпатський «Візит-центр», навколокиївський скансен у селі Пирогово та кримське «Рідне село». З’явилася ця краса в традиційно російськомовному і татаро-генетичному регіоні завдяки сім’ї ентузіастів — Тетяні та Олегу Потаповим. Цікаво, але на створення приватного оазису української культури пару спровокувало знайомство з роботами Василя Скуратовського, одного з ключових сучасних етнографів, автора «Берегині» і засновника Першої народознавчої студії.
«Рідне село» було засновано 2010 року на землях колишнього колгоспу «Україна», старовинного татарського селища Біюк-Каральоз і теперішнього с. Червоний Мак, що потрапляє під юрисдикцію юрисдикції. Червоний Мак, що потрапляє під юрисдикцію Бахчисарайського району. Це — одна з наймальовничіших ділянок Каралезької долини, сформованої Внутрішньою і Зовнішньою грядами Кримських гір. Зростання села обмежують природні кордони — вапнякові столоподібні гори, прозвані туристами «каралезькими сфінксами». У межах пішохідної прогулянки від Червоного Мака знаходяться легендарні печерні міста — Мангуп-кале, Ескі-Кермен, печерні монастирі — Челтер-Мармара, Челтер-Коба і Шулдан, а також єдиний у своєму роді замок Киз-Куле, церква Трьох Вершників і Донаторів. І якщо в Карпатах або під Києвом «Рідне село» виглядало б вельми природно, то тут, у серці гірського Криму, його визнано чи не найоригінальнішою і самобутньою місцевою пам’яткою.
Основу скансена складають 3 українські хати. Сім’я Потапових об’їздила півкраїни, поки знайшла, викупила, розібрала, перевезла до Криму і відтворила житлові приміщення селян, вік яких перевалив за сотню років. Хати взяті з різних історико-географічних регіонів рівнинної частини України. Перші господарі використовували для їхньої споруди як стіновий матеріал липові колоди, а на новій Батьківщині хатинки отримали свіжі солом’яні та очеретяні дахи, підведені вапном призьби, нові віконця та розпис, виконаний відповідно до канонів народної магії: квіти, що символізують життя, сонячну свастику і птахів-оберегів.
У тому ж дусі реконструйовані інтер’єри хат: чисто вибілені печі та ікони в червоних кутах, хрести на стінах, вишиті рушники, дерев’яні меблі та ікони, що викликають пекучу заздрість у всіх заїжджих антикварів і мистецтвознавців. Практично кожна річ у «Рідному селі» має власну історію порятунку чи пошуку, гідну об’ємного оповідання або повноцінної детективної повісті.
При хатах є колодязь-журавель. Викопували її, використовуючи народні знання про залягання підземних вод. Передбачувану територію на ніч застеляли лопухами. У тому місці, де вранці на листі зібралася найбільша кількість рідини, господарі викопали колодязь. Перед хатами стоять вулики, точно такі, якими їх малюють ілюстратори українських народних казок. Це — колоди, з видовбаним нутром, накриті солом’яними «ковпачками». Трохи осторонь розташована капличка, в якій кожен гість «Рідного села» має змогу звернутися до Бога. Весь музейний комплекс обнесено тином-огорожею, що є своєрідним магічним колом, яке забезпечує господарям захист від темних сил.
Не тільки з Бахчисараю, а й з Сімферополя і Севастополя везуть у «Рідне село» батьки своїх чад. Річ у тім, що господарі, крім традиційних екскурсій, організовують майстер-класи для дітей. Тетяна Потапова вчить юніорів створювати ляльок-мотанок, солом’яних бичків, викладає основи петриківського розпису, гончарного мистецтва та принципи готування старовинних українських страв — гамбовці, вергуни, бабу-шарпанину, лангош і лежні. По закінченню майстер-класу, батькам пропонується почастувати наїдками, виготовленими дитячими руками, а також випити варенуху, зварену господарем. Приватний музей «Рідне село», хоч і поступається розмірами своїм київським і карпатським колегам, але виношує воістину наполеонівські плани розвитку. Крім поширення української культури в Криму, господарі збираються відкрити інтерактивний «Музей національної їжі», пам’ятник Першому кобзареві, заснувати власний фольклорний колектив і стати «кримським Голівудом» — екранізувати кілька українських казок, твори Гоголя, Квітки-Основ’яненка або Івана Котляревського, використовуючи накопичений етно-матеріал.