На одній з найкрасивіших центральних вулиць Севастополя — Великій Морській — знаходиться собор в ім’я Покрови Божої Матері. Він будувався з 1892 по 1905 рік за проектом відомого архітектора і художника-аквареліста В. А. Фельдмана (1864 — 1928). За зразок архітектор узяв кам’яні руські храми XVI століття. Собор досить масивний, але не залишає важкого, гнітючого враження. Навпаки, весь він тягнеться вгору, до неба: і стрілчасте склепіння, і кожна з чотирьох башточок, що оточують купол, і струнка дзвіниця, що з’єднується з храмом прямокутним продовженням центрального об’єму. У башточок і дзвіниці шатрове покриття, увінчане маківками цибулинної форми. Собор прикрашають архітектурні елементи в давньоруському стилі: кокошники, карнизи з ліпними фризами, арочні оформлення вікон. Із західного боку до собору примикає трапезна, всередині якої два ряди стовпів і сходи, що ведуть на хори. Вхід до трапезної через схожий на закриту галерею ґанок із кам’яними сходами.
Цей храм севастопольці дуже любили, його відвідували люди різних станів: моряки та їхні сім’ї, службовці та офіцери. Собор містив у собі два храми: верхній — в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці та нижній — в ім’я святих великомучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії.
Святі великомучениці постраждали за Христа в Римі за часів імператора Адріана 137 року. Свята Софія була вдовою і виховувала трьох своїх дочок у християнському благочесті. Звістка про красу, розум і освіченість юних дів дійшла до імператора, і він повелів привести їх до себе. Імператор наказав дівчатам принести жертви язичницьким богам, але вони, приготовані молитвами й умовляннями матері, безстрашно сповідували свою віру в Ісуса Христа. Всі три дівчини: Віра 12 років, Надія 10 років і Любов 9 років, зазнавали жорстоких тортур на очах своєї матері, а потім були обезголовлені. Їхня мати Софія, поховавши дочок, померла на їхній могилі через три дні від горя. Люди поховали її поруч. Софія не зазнала тілесних мук, але за душевні страждання церква назвала її, як і всіх її дочок, мученицею.
У роки Великої Вітчизняної війни в соборі розмістили госпіталь. Одного дня трапилася трагедія: у південний боковий вівтар влучила бомба, і всі, хто був там, загинули. Їх поховали у великій братській могилі поруч із храмом.
Після війни собор відновили, богослужіння проводилися в ньому до 1962 року. Потім його закрили і передали в користування архіву. З роками архівних документів ставало дедалі більше, для їхнього зберігання було потрібне більш просторе приміщення, але нічого підходящого довго не знаходили.
Відродження собору почалося 1992 року, коли звільнили від архівних документів північний боковий вівтар в ім’я святого великомученика Пантелеймона, його заново освятили 8 квітня. А на початку 1994 року і всю будівлю передали Церкві, на той час у ній майже повністю відновили куполи та хрести.
Трагічна подія сталася в храмі 17 вересня 1993 року. Під час вечірнього богослужіння один із присутніх у храмі, зовсім іще молодий чоловік, підпалив бойовою запальною сумішшю боковий боковий вівтар собору в ім’я святого Пантелеймона, у якому в той момент молилися парафіяни. На щастя, Бог не допустив загибелі людей, крім самого палія, його, охопленого полум’ям, врятувати не вдалося. Від високої температури оплавився бетон підлоги, а іконостас уцілів, вогонь майже не зачепив його. Тепер цей іконостас прикрашає Серафимівський приділ собору.
У 1998 році почалися роботи внутрішнього розпису храму. Першим розписали боковий вівтар святого Пантелеймона, його стіни прикрасили одинадцять сюжетів із житія святого та образ Спасителя. Працював над фресками творчий колектив художників із Києва: Сергій Одайник, Віктор Козик, готував ескізи Вадим Козик. Благословив їх на цю працю митрополит Володимир (Сабодан), він же допоміг порадою, до яких сюжетів звернутися і як спроектувати загальний розпис. А за проектом С. Одайника було влаштовано чудовий іконостас, він же придумав малюнок для підлоги собору.