Крим можна пізнавати до нескінченності. Інший вважає себе справжнім гірським вовком: На Чатир-Дазі був, на Демерджі був, печери Карабі облазив, БКК — пройдений етап, Чорнорічку за один день пробігає. Ну чим здивуєш такого? А запитайте його: «На Кизик-Кулак-Кая був?». Ось тут-то і зніяковіє наш всезнаючий мандрівник: «А де це? Щось не чув…» — собі під ніс пробурмоче.
До таких місць наші гірські вовки не доходять. Проскакують повз, поспішаючи до високих вабливих вершин. Так і пропускають іноді просто унікальні об’єкти.
Село Червоний Мак Бахчисарайського району ніколи «туристською Меккою» не було. Екскурсійні автобуси сюди не заїжджають, та й рюкзачна публіка рідко забрідає. І даремно! Варто вдивитися в обриси навколишніх скель, наскільки вони незвичайні. Складені нуммулітовими вапняками й оброблені атмосферними процесами, вони набули абсолютно фантастичних обрисів. Природа чого тільки не настворила: і «мавпи», і «акули», і «черепахи», і «крокодили.» А на захід від села вона збудувала й цілу фортечну стіну з «вежами» (Баш-Кая).
З півдня до села підступає кілька паралельних хребтиків. Між ними сховався довгастої форми останець Кизик-Кулак-Кая. Його довгу назву краєзнавці трактують по-різному: і скеля «овече вухо», і «щавлева скеля» (кузукулак -щавель (кр.-тат)).
За формою він нагадує підводний човен, що виринув між берегів бухти.
З траси Кизик-Кулак-Кая не видно, з Червоного Мака малопомітна. Тому любителі піших прогулянок зазвичай про її існування й гадки не мають.
А місце дуже цікаве. Перший цікавий момент полягає в тому, що Кизик-Кулак-Кая — це повністю ізольоване плато. Пологих схилів, що дають змогу вільного підйому, там немає. Такий собі загублений світ! Піднятися на плато можна тільки…. по мотузці! До речі, про це вже хтось подбав. У південній частині плато, де обриви найнижчі, з вершини звисає відріз чорної гумової стрічки. До нього, щоправда, теж ще дістатися треба. Спочатку на нижній уступ, потім уздовж уступу до мотузки. Частина поверхні нижнього уступу похила, надійного упору немає. Триматися нема за що — скеля майже гладка. Пересуватися не просто. Зате емоції!!!
Сама мотузка — теж задоволення для екстремалів. Прив’язана вона до пари чахлих ялівців на вершині і при спробі повиснути на ній підозріло розтягується. Тому служить, швидше, для психологічної підтримки. Виручають стародавні зарубки в скелі. Якраз паралельно мотузці. Це навіть скоріше не зарубки, а слабко виражені поглиблення, що дають змогу хоч на щось поставити ногу, думаючи при цьому: «зісковзне чи не зісковзне»? Глибина зарубок сантиметрів п’ять, поверхня майже відшліфована. Чи то стародавні страждали на адреналінову залежність і обожнювали розваги з ризиком для життя, чи то за віки зарубки сильно стерлися, але опора вони — вельми символічна. Заспокоює лише факт, що місцеві регулярно лазять нагору. У них там кілька телевізійних антен закріплено.
Тих, хто не злякався складнощів підйому, нагорі чекає маленький «загублений світ». Поверхня останця абсолютно рівна, немов по ній пройшлися рубанком. Столова гора — вона і є столова гора. Вузька і довга. Ширина метрів 10-15, довжина близько 400-500. По краях — гладкий голий камінь, посередині, місцями, тонкий 20-30-сантиметровий шар ґрунту. З під чахлої травички і моху проглядають помаранчеві осколки кераміки. Їх багато. В одному місці цілий розсип. Іноді трапляються і великі шматки. Імовірно, раніше їх було побільше й асортимент різноманітніший. Принаймні в «Матеріалах до археологічної карти Південно-Західного Криму» І. Рєпнікова про знахідки сказано так: «….незначний дерновий шар, потужністю 0,2-0,3 м, у ньому значна кількість червонолакової кераміки пізньоелліністичної та римської доби 2 ст. до н. е. і до початку 2 ст. н. е. Уламки чорних та сірих судин з різьбленим орнаментом та декілька фрагментів «мегарських» рельєфних чашок….»
Знахідки кераміки звичайні для стародавніх поселень або притулків. Але їхня територія ніколи не буває настільки всіяна уламками від горщиків, як це ми бачимо тут. Незрозуміло, для чого приносили так багато посуду на останець. Найімовірніше припущення про культове призначення місця. Плоске плато нагадує влаштований самою природою жертовник.
Південніше — ще одна вершинка. Така ж плоска. Трохи вища і трохи коротша. Підйом на неї так само, з півдня і також не без екстриму. Але зовсім трохи. Цілком загальнодоступний екстрим. Уздовж уступу такий самий ланцюжок заглиблень, тільки горизонтальний. Ним зручно вибиратися на плато.
І тут було знайдено стародавню кераміку! Але що цікаво — зовсім інша. Простіша, навіть примітивна, від грубих, без орнаменту, посудин.
Частина південної вершинки зайнята лісом. Назва Тау-Кая (тау-ліс (кр-тат)) тут цілком доречна. По східному краю — галявина із заростями жасмину чагарникового. А наймальовничіша частина — скелястий мис на північному краю. Звідси чудово видно всю Кизик-Кулак-Кая в дуже фотогенічному ракурсі. Та й просто посидіти тут дуже добре. Поміркувати, наприклад, про наших давніх предків. З якою метою вони приходили сюди? Що приносили в тих глечиках і амфорах, уламки яких валяються під нашими ногами? про що просили своїх Богів? Дві гори: Кизик-Кулак-Кая і Тау-Кая. Чим відрізнялися вони для людей минулого. Чому на першу підношення приносили в «шляхетній» тарі, а на другу — простіше? Святилища різних соціальних груп? різних народів? різних періодів? різних Богів, зрештою? Як багато ще загадок приховує давня наша Таврика.
Рєпніков у «матеріалах до археологічної карти…» згадує про «поховання з глечиками», які траплялися місцевим селянам під час оранки долинки на схід від Кизик-Кулак-Кая. Ймовірно, там знаходився некрополь. Значить десь поруч було і поселення.
Під скельним навісом із західного боку Тау-Кая є явно штучні вирубки. Виходить народ туї і в середні віки щось робив? На жаль, місцевість слабо вивчена археологічно, і отримати відповіді на питання складно. Що залишається? Просто милуватися пейзажем. Він на те заслуговує.