Про Чорноріченський каньйон говорять і розповідають багато. Говорять по-різному. Хтось згадує про вузькі стежки, на яких достатньо одного неправильного кроку, щоб злетіти донизу, про круті скельні притиски, які здаються нездоланними, хтось, навпаки, зверхньо фиркає, мовляв, зустрічав там пенсіонерок років під 80, які з рюкзаком по камінчиках скачуть. А на деяку думку єдина складність Чорноріченського каньйону — це його протяжність. Відмахати за світловий день 16 км пересіченою місцевістю і при цьому ще й не запізнитися на автобус — завдання не з простеньких. Що ж стосується всього іншого, то не такий страшний притиск, як його малюють. Висновки робіть самі.
Одним словом, якщо для того, щоб дізнатися смак пудингу треба його спробувати, то для того, щоб оцінити складність Чорноріченського каньйону, потрібно його пройти.
У нижній і середній течії, до першого притиску, каньйон йде дуже легко. Правим берегом там протоптана широченна стежка, такий собі «проспект імені Чорної річки». Річка тут красива, повноводна і величаво спокійна. Місцями побурлить на перекатах і знову розіллється дзеркальною гладдю.
Іноді думають, що названа річка Чорною за колір води і дуже дивуються, виявивши, що забарвлення її вельми далеке від очікуваного. Насправді назва з кольором води ніяк не пов’язана. У нижній течії розташоване велике село Чорноріччя. А вода в Чорній річці зовсім іншого, особливого і зовсім незвичайного кольору. Такої води ви ніде більше не зустрінете. Навіть назви їй не підбереш! Найбільш близько буде «димчасто-бірюзовий». Вода не прозора, але й не каламутна. Вона саме димчаста. А освітлена сонцем починає віддавати якимось перламутровим відливом. І все-таки, приголомшливо красива вода в Чорній річці. У ній водиться форель — риба, що живе тільки в холодній і кришталево чистій воді. А ще по берегах тут навесні цвітуть дикі водні іриси — чудово красиві жовті квіти.
Чорна — друга за повноводністю річка в Криму, її середньорічна витрата 1,94 м3/с (тут вона поступається Бельбеку, витрата якого 2,75 м3/с), а за запасами гідроенергії не має рівних на півострові. На початку XX століття на ній навіть збиралися будувати невелику гідроелектростанцію. Протяжність річки 41 км. Початок вона бере в Байдарській долині. Невелика річка Узунджа, отримавши підкріплення від джерел поблизу села Джерельне, отримує і нову назву. Відразу за селом колишня Узунджа вже називається Чорною. До побудови Чорноріченського водосховища вона перетинала долину, приймаючи в себе води всіх річок і потоків, що стікали з гір. 1956 року русло Чорної перегородили дамбою — утворилося велике штучне озеро. У 1979-84 його обсяг збільшили вдвічі. Тепер усі річки впадають у цю величезну водойму, а Чорна ніби перетинає її транзитом — впадає біля Джерельного і витікає біля Широкого.
Пробиваючи собі шлях до моря, річка «вигризла» в горах глибоку мальовничу ущелину, той самий Чорноріченський каньйон, який так люблять туристи. У пониззі борти його розступаються широко. Тут по берегах річки утворилися широкі заплавні галявини, вкриті соковитою зеленою травою. Особливо мальовнича так звана Млинова галявина, на початку весни вкрита білим килимом диких маргариток. З лівого берега над нею здіймається гостра круча гори Ісар-Кая, на вершині якої знаходилося невелике середньовічне укріплення. Ще одна широка галявина називається Партизанською. На ній встановлено невеликий пам’ятник.
Вище Партизанської галявини комфортний шлях закінчується, і незабаром стежка приводить до першого притиску — прямовисної скелі, яка гладкою стінкою обривається до глибокої заплави. Подолати цю перешкоду можна або вплав (що було б вельми нерозумно), або обійшовши зверху, як роблять усі мислячі люди.
Там, де обхідна стежка виходить до максимальної точки свого підйому, є крихітна, але дуже затишна оглядовушка. Тут обов’язково потрібно затриматися хоча б на 5 хвилин, подивитися на каньйон згори. Потім стежка знову спуститься вниз. Далі невеликі ділянки нормальної стежки чергуватимуться зі смугою перешкод, де доведеться то підійматися камінням наче ящірка, то подібно до канатохідця йти колодами, прокинутими вздовж берега. Швидкість руху на цій ділянці помітно знизиться. Однак назвати перешкоди небезпечними не можна. «Скелелазні» ділянки, можуть швидше потішити мандрівників, але налякати — навряд чи. Зрозуміло, що чим важчий рюкзак, тим складніше буде рухатися. Дуже погано якщо йде дощ — скелі стають слизькими, земля розбухає. Тоді починається вже справжній екстрим і ризик неабиякий.
Що вище по схилу йдуть стежки, то вони безпечніші. Річка з її порогами, каскадами і заводями залишається внизу. Зате відкривається вид на схили гір, що стискають каньйон.
Дуже мальовниче місце, зване Воротами. Знаходиться воно біля першого, за течією річки, закруту — петельки. Тут потік протискується між прямовисними стінами берегів, пінячись на кількох високих порогах. Намагатися передати магію цього місця за допомогою фото марно. Його потрібно бачити наживо, чути шум води, що мчить, відчувати аромат чебрецю і ялівцю. Під час підйому знизу, сюди всі зазвичай приходять уже добряче виснажені та втомлені. Але розступаються останні дерева, стежка виходить із лісу на оглядову. Яка краса! Яка сила і міць! І частинку цієї сили природа нібито віддає вам. Тягар пройдених кілометрів кудись зникає, втома змінюється захопленням на межі ейфорії.
Трохи далі Воріт, з правого берега вливається притока Ялтауз. У пору повноводдя вона утворює безліч пінних каскадів. За ним — остання перешкода — схил, завалений камінням різних розмірів. Дуже незручно ними пробиратися. Далі, вже до самого виходу з каньйону, пригод не буде.