Свято-Успенський монастир — це не тільки одна з найстаріших визначних пам’яток міста, для православних це місце є воістину священним.
Історія заснування монастиря пов’язана з трагедією. Земля на березі моря в районі Великого Фонтану, де зараз розташований монастир, раніше належала молдавському дворянину Олександру Теутулу. Тут він побудував свій маєток із великим господарством. 1804 року Теутул познайомився з митрополитом Гавриїлом і розповів йому, що хоче побудувати у своїх володіннях церкву і маяк. Але здійснювати задумане дворянин не поспішав. І одного разу 1813 року сталося нещастя: під час гулянь із гостями на високому березі моря дворянин розпалив багаття, яке моряки, які йшли в одеський порт на грецькому судні, прийняли за вогні портового маяка. Судно розбилося об скелі, а Теутулу з гостями вдалося врятувати лише одиниці — загинула більшість. Цю подію дворянин сприйняв як покарання за те, що не виконав обіцяного і 1814 року передав свій маєток церкві.
У маєтку оселився Кишинівський архієрей метрополіт Гавриїл, який раніше благословив місце будівництва Одеського морського порту, а також місця для майбутніх церков. У 1824 році на його прохання тут було засновано Свято-Успенський чоловічий монастир. За два роки тут було побудовано дерев’яну церкву, розпочалося зведення маяка, який пізніше неодноразово перебудовувався і переносився.
1825 року на місці дерев’яного храму було побудовано кам’яний собор на честь Успіння Пресвятої Богородиці, також до цього часу на території монастиря посадили виноградники, облаштували колодязі, звели кам’яну огорожу, готель та архієрейський будинок. Другий храм — на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» — було зведено 1834 року на кошти місцевого купця. Також, трохи пізніше було побудовано і третю невелику церкву в ім’я Святителя і Чудотворця Миколи, яку в 90-ті роки XIX століття було оновлено, і вона збереглася донині. У 20-х роках минулого століття все майно монастиря конфіскували, а першу церкву 1936 року підірвали більшовики, тепер на її місці розташована водосвятна каплиця. З цієї причини другий храм був пізніше освячений на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Після Вітчизняної війни обитель почала відроджуватися. Сьогодні в монастирі зведено кілька храмів, один з яких — на честь ікони Божої Матері «Живоносне джерело», був побудований 2009 року зліва від кладовища за Успенською церквою. Цей двоярусний храм у старовинному російському стилі вміщує 3 тисячі парафіян. Верхня частина храму, яку вінчають п’ять куполів, складається з трьох приділів, а надбрамна дзвіниця визнана шедевром одеської архітектури. Нижній храм освячений на честь святого Кукші. Що ж стосується Успенського храму, то його архітектура збереглася з 1834 року. Під час війни трохи постраждали лише частина будівлі та купол, але зараз їх відновлено: цю двоповерхову трипрестольну церкву звели за проектом архітектора Л.Ц. Оттона, її висота — 56 м. Оттона, її висота — 56 м, а місткість — до 5 тис. осіб. Незважаючи на те, що монастир зазнав періодів занепаду, у цій визначній пам’ятці Одеси донині збереглися найважливіші святині: тут зберігаються мощі святого Кукші Одеського, який воскресив із мертвих маленьку дівчинку, ковчег із мощами (лівою стопою) святого апостола Андрія Первозванного, частина древа Чесного і Животворящого Хреста Гоподня, частина ризи Христа Спасителя. Також тут зберігаються мощі святих: апостола Луки, матері Пресвятої Богородиці Анни, первомученика Стефана, цілителя і великомученика Пантелеімона.
Серед святинь монастиря і чудотворна ікона Божої Матері «Годувальниця ссавців», написана в XVII столітті афонськими ченцями, ікона «Явище Божої Матері преподобному Сергію Радонезькому», подарована монастирю патріархом Олексієм I.
Свято-Успенський монастир — це тиха і затишна обитель, дорога до нього веде через платанову алею, завдяки чому ще на підході створюється відчуття умиротворення. Навколо храму було влаштовано невеличкий ставок і красива мозаїчна стіна, на якій зображено Різдво, а праворуч від храму розташовано монастирський цвинтар, де завжди молиться хтось із парафіян.
І зараз розповіді про мудрих старців, які живуть у монастирі і допомагають людям, розходяться далеко за межі України, тому сюди з’їжджаються люди навіть із сусідніх країн.