Одеса завжди була багатонаціональним містом. Багато століть поспіль у ній комфортно почувалися грецькі та німецькі колоністи, нащадки французьких аристократів, молдавські та українські селяни, які втекли від своїх панів, а також російські чиновники, експортовані сюди Катериною Другою з метою якіснішого нагляду за благодатним Причорномор’ям. Особливий шар в етнічному «пирозі» Одеси завжди посідали євреї, приваблені комерційним потенціалом цього міста. Але, з «до-революційних» 124 тисяч євреїв, що становили майже 37% населення Південної Пальміри, до початку нашого століття залишилося лише 12,4 тисячі, що становить лише 1,2% у нинішній національній структурі міста біля Чорного моря. Основна причина практично десятикратного скорочення їхньої чисельності — це Голокост. Під цим страшним словом мається на увазі масове винищення євреїв і циган, яке ініціювали націонал-соціалісти, що прийшли до влади в Німеччині. У 1935 році було ухвалено Нюрнберзькі закони, що дали відмашку на старті кришталевим ночам, єврейським погромам, гетто і концтаборам. В Україну і безпосередньо в Одесу Голокост прийшов восени 1941 року, коли територію від Дністра до Південного Бугу окупували румунські війська. 
Вони утворили тут Губернаторство Трансністрії, ідеологічно повністю підпорядковане уряду нацистської Німеччини. Уже 19 жовтня 1941 року на артилерійських складах на Люстдорфській дорозі було живцем спалено понад тисячу виловлених на вулиці євреїв і полонених бійців РСЧА. Після цього було страчено 10 тисяч заручників, обвинувачених у теракті в будівлі НКВС на вул. Маразліївській. Далі різними способами було вбито 5 тисяч осіб, зібраних біля застави Дальник. Наприкінці 1941 року в місті залишилося всього близько 60-ти тисяч євреїв. Їх зобов’язали носити зірки Давида на грудях, а процес знищення людей «вдосконалили» шляхом створення гетто і концтаборів (Голта, Богданівка, Доманівка, Сирітське). 1990 року в Одесі, на місці, де колись починався «марш смерті» одеських євреїв, ініціативні групи почали створювати Меморіал жертвам Голокосту. Будівництво меморіального комплексу почалося з пам’ятного знака — парної гранітної стели, з вибитим на ній магендовідом, менорою і перерахуванням усіх чорних дат в історії єврейської громади. 
Пізніше було створено «Алею праведників світу». Число дерев на ній дорівнює кількості одеситів, які рятували життя людей іншої національності. Кожне дерево має іменну табличку, на честь кого його посаджено. А загальний список одеських праведників закарбований на величезній гранітній плиті, що відкриває алею. Останнім кроком у створенні меморіалу став пам’ятник, виготовлений Зурабом Церетелі. Відомий російський скульптор грузинського походження створив монументальну композицію, яка демонструє весь жах того, що сталося. Пам’ятник Церетелі — це триступеневий конус із широкою основою і зрізаною верхівкою. Він обгороджений колючим дротом. Конус символізує кількість убитих нацистами людей. На верхньому майданчику конуса розташована імітація багаття. У ньому, взявшись за руки, але скуті ланцюгами, стоять п’ять виснажених оголених чоловіків. Люди, які бачать цей пам’ятник, без жодних пояснень починають розуміти величину злочину. Меморіал було відкрито 2004 року. Меморіал жертв Голокосту та, відкритий 2009 року, «Одеський музей пам’яті жертв Голокосту» не можна назвати пам’ятками Одеси. Вони — набагато вищі. Це — пам’ять про геноцид, який не повинен повторитися. Щоб вклонитися жертвам і розповісти дітям історію свого народу, щорічно відвідати Причорномор’я вирушають тисячі євреїв, громадяни США, Ізраїлю та Австралії.
Місцерозташування: м. Одеса.
Топ пам’яток