Християнство, як таке, з’явилося на території теперішньої України в І столітті. Апостол Андрій був помічений у вояжі Північним Причорномор’ям, а також у підйомі вгору вздовж течії Дніпра, під час якого він проповідував скіфам. Але масового поширення нова релігія не набула, аж поки 954 року не охрестили вдову князя Ігоря — Ольгу. Легендарна княгиня покликала на Русь єпископів і пресвітерів, звернувшись до своїх «колег» — імператорів Священної Римської Імперії. Так у Києві з’явилася перша латинська дієцезія. Вона діяла, доки Володимир не хрестив Русь за допомогою царгородських священиків, зачарувавшись пишністю візантійських обрядів.
Через преференції, отримані православ’ям, католицизм в Україні завжди був менш популярним серед мас. Але в жорсткому Середньовіччі саме він став першорядним інструментом і оплотом процесу полонізації на Правобережній Україні, а також своєрідним локомотивом західноєвропейської культури, вишуканої, «не матрьошечної» архітектури, галантності та стилю.
Однією з позитивних наслідків поширення католицизму на землях Західної України історики називають величезну кількість залишених матеріальних цінностей: храмів, монастирів та, звісно ж, палаців. В одному тільки Львові збереглося 16 палаців — пам’яток архітектури, переважна більшість яких, так чи інакше, пов’язана з польською знаттю або католицьким духовенством. Одним із них є знаменитий «Палац латинських архієпископів». Хоча самі городяни частенько величають його Палацом римо-католицьких єпископів.
Так само як і його колеги-палаци, він є визнаною пам’яткою архітектури. Палац став сполучною ланкою, що об’єднала в єдиний духовно-архітектурний комплекс кілька католицьких храмів, збудованих у XVII столітті. Ліворуч від будівлі розташований бароковий костел Святого Казимира. Праворуч від резиденції — один із найприкметніших храмів Львова — Костел кармеліток босих, що є адаптованою копією римської церкви Святої Сусанни.
Ранішня резиденція львівських архієпископів була збудована 1842 року. Це — розкішна триповерхова будівля, зведена за проектом І. Зальцмана. Автор був адептом функціонального відгалуження ампіру — стилю бідермайєра, тому зовнішній вигляд «латинського палацу» сильно відрізняється від традиційних асоціацій, пов’язаних із цим словом. Будівля позбавлена будь-яких декоративних елементів, сигнатурок, веж, фігурних зубців або кам’яних вартових-барельєфів у вигляді левів або прославлених лицарів. Все стримано і функціонально — вигідна форма будови у вигляді літери «П», масивні стіни, здатні витримати будь-який удар, і акцентований фасад. Зверху палац захищає двосхилий дах.
1886 року Палац латинських архієпископів пройшов реконструкцію. Будівлю підправили, озираючись на пізній класицизм, який набирав у Європі популярності. Але глобальних перебудов не було, оскільки класицизм у даному випадку лише вдосконалив зальцманський бідермаєр.
Після Першої світової війни, окрім єпископату, у палаці розмістили сакральний музей імені Длугоша. Під час Другої світової війни, після звільнення Львова радянськими військами, чудову споруду було віддано у відання військового госпіталю. У 1970 році колишній палац передали закритій структурі, так званій «поштовій скриньці», відомій, як науковий інститут «Система».
Своє друге народження палац пережив завдяки такому собі Каролю Войтилі, єдиному на сьогоднішній день понтифіку-слов’янину. Після того, як під час його візиту в Україну 2001 року майбутній святий оглянув будівлю, міській владі нічого не залишалося, як передати її на баланс Управлінню Львівської архиєпархії римо-католицької церкви.
Стіни багатьох палаців Львова можуть похизуватися знаменитими господарями або постояльцями — магнатами Любомирськими та Потоцькими, графами Голуховськими й князями Сапегами. Але долю жодного з них, окрім Палацу латинських архієпископів, не вирішував найшанованіший у світі Папа Римський — Іоанн Павло Другий.