.
Шипіт — назва водоспаду в Карпатах поблизу села Пилипець, Міжгірського району на Закарпатті. Ось уже понад два десятки років сюди щоліта приїжджають сотні представників неформальних рухів і культур. Хіпі, панки, металісти, рокери, толкієністи, реконструктори — усіх перерахувати неможливо.
Фестиваль, у якому переплелися молодіжні рухи, субкультури, течії, нагадує знаменитий Вудсток. Ось тільки музична програма тут виключно самодіяльна. Міні-концерти просто неба, сейшни тут тривають цілодобово з першого дня фестивалю до останнього. Утім, коли закінчується фестиваль — визначити важко. Адже якщо з’їжджатися сюди починають у перших числах липня, то останній «фестивальний люд» полишає галявину високо в горах, де розташувався табір із сотень наметів, вогнищ, концертних майданчиків, уже ранньої осені.
Україна, Польща, Словаччина, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія, Білорусь — ось далеко не повний перелік країн, з яких сюди, на Шипіт щороку їдуть «неформали». Для того, щоб зустрітися з друзями, з якими, ймовірно, бачаться тільки тут, раз на рік.
У 2013 році Шипіт зібрав своїх шанувальників уже 21-й раз. Один з організаторів фестивалю, які заснували його ще на початку 90-х, ужгородський художник і колекціонер «вінілів» Чарлі Кисть розповів: «Цю тусовку у форматі наметового містечка в горах придумали не ми. Щорічне зібрання хіпі існувало і за часів СРСР. Щоправда, тоді в Латвії, на березі Балтійського моря. Але з розвалом СРСР туди стало складно їздити. Тоді ми з друзями вирішили здійснити щось подібне тут, у Карпатах. Вибрали це місце поблизу водоспаду Шипіт і дали назву цьому заходу за ім’ям водоспаду. Кілька разів усе організовували, запрошували гостей, з’їжджалися хіпі з усього Союзу.
Тоді до зльоту стали приєднуватися представники інших культур. Слава про фестиваль швидко поширилася, він став самоорганізовуватися, перетворився на живий організм. Тепер усе відбувається трохи не так, як у попередні роки. Примножилася дуже молодь. Утім, коли ми це починали — ми теж були молодими», — каже Чарлі. Його підтримує рідний брат музикант Петро Кисть: «Тепер тут кілька великих таборів, сотні наметів, але ті, хто їздить сюди ці два десятки років поспіль, тусуються в «нижньому таборі». Саме тут проходять головні сейшни. Ближче до вечора всі збираються ближче до центру галявини, знайомляться, разом грають…».
Історія виникнення фестивалю Шипіт розпочалася одразу після розвалу Радянського Союзу. Уперше він відбувся 1993 року. Згодом фестиваль втратив свою виключно хіпову спрямованість. Тепер сюди їдуть усі охочі проявити свою внутрішню свободу.
Ті, хто розуміється на фестивальних рухах, кажуть, що фестиваль «Шипіт» залишається одним із найкращих. Він — єдиний самоорганізований і найстаріший в Україні. Тут не буває знаменитих виконавців чи готової музичної програми, але музики тут багато. Учасники фестивалю створюють розважальну програму самостійно. Правилом хорошого тону тут є привезти з собою дві-чотири «великі» батарейки для магнітофона і покласти в загальну купу. Це — для загальної музики. Якщо на «Шипоті» перерва в живій музиці, то з магнітофона звучить старий рок 60-х — періоду розквіту рок-музики.
За два десятиліття існування фестивалю він здобув свої традиції та легенди. Щоб дізнатися їх усі, навряд чи вистачить лише один раз приїхати сюди.
Завсідники фестивалю розповідають: «Не має значення, чи ти панк-нігіліст, чи нудист-анархіст, — однаково рубати можна лише сухі дерева, сміття слід виносити, а вогонь розкладати подалі від стовбурів дерев. Неписані правила, яких більшість дотримується. Той, хто не дотримується, отримує зауваження від сусідів або місцевих авторитетів — «олдових» хіпі — засновників Шипоту.»
Апогеєм фестивалю є ніч на Івана Купала. Саме цієї ночі тут запалюють величезне вогнище, яке щороку стає дедалі більшим і більшим.
Складають його весь день, зносячи на галявину дерева. На спорудженні вогнища працюють усі разом, незважаючи на ідеологічні протиріччя, відмінності в музичних смаках і мову спілкування. Наприклад, було цікаво бачити, як один стовбур несли спільно панк із високим ірокезом, хіпі в круглих «леннонівських» окулярах та ультранаціоналіст із татуйованим на грудях портретом Тараса Шевченка і написом на шкірі «Україна понад усе».
Поки чоловіки будують вогнище, дівчата готують їжу, доглядають за «малими вогнищами», купаються в гірському потоці та плетуть вінки з ромашок і папороті. Віночки стануть у пригоді в нічному хороводі навколо палаючого багаття, підійти до якого ближче ніж на 10-15 метрів неможливо через сильну спеку. Найсміливіші — танцюють навколо геть оголені під звуки тамтамів, дарбук і джембе.
Апофеоз внутрішньої свободи. Атмосфера — справді «вино, любов і рок-н-рол».
Вино фестивальному люду продають жителі села Пилипець, що лежить біля підніжжя гори. Селяни, які від початку були наче не раді Фесту, під час якого все в радіусі кількох кілометрів заповнює чудернацький народ, навчилися отримувати з неминучого щорічного дійства зиск. Тепер пилипчани продають спраглим вино та чорниці, видають кімнати тим, для кого ночівля в наметах надто екстремальна, побудували міні-готельчики. Ціни в місцевих магазинах на період проведення фестивалю злітають у півтора раза. Але «жителі» Шипота не журяться. Адже свято музики, єднання і вогню буває лише раз на рік, тож вина, свободи і бездонного неба має бути вдосталь.