У 1773 році, будучи вже в похилому віці, Катерина II здійснила подорож до Криму. Вояж цей, як відомо, був вельми дороговартісною витівкою і обійшовся скарбниці в 15 млн рублів. Але, незважаючи на нечувані витрати, головної перлини Криму — Південнобережжя, цариця так і не побачила. Імператорський кортеж дістався до одного з перевалів, звідки відкривалася в усій красі синя гладь моря, цариця здалеку помилувалася мальовничими околицями і вирушила у зворотний шлях.
Тією самою точкою, звідки Катерина оглядала Південний берег (вірніше крихітну його частинку), був Байдарський перевал.
Треба сказати, що сучасні туристи можуть милуватися тими самими краєвидами з куди більшим комфортом. У їхньому розпорядженні чудовий оглядовий майданчик. А тоді, не те що оглядовий!
Дороги пристойної не було! Стежки, що з’єднували рідкісні гірські села, були настільки незручні і навіть небезпечні, що деколи місцеві жителі вважали за краще добиратися з села в село морем, на човнах. Зрозуміло, старій правительці такий екстрим-тур був не під силу.
Навіть багато пізніше подорожі в цих краях не були настільки приємними і простими, як у наші дні. Аристократам, які тримали тут маєтки, такий стан справ не дуже подобався, але змінити щось було не в їхніх можливостях. І тут на історичному небосхилі з’являється граф Воронцов, і справа зрушується з мертвої точки — починається будівництво дороги, що з’єднує Севастополь і Південнобережжя. Зрозуміло, граф переслідував не тільки загальнодержавні, а й особисті цілі, оскільки цією дорогою вивозили вироблені в його південнобережних маєтках вина і сільгосппродукти.
Воронцовська дорога, будівництво якої закінчилося 1843 року, довгі роки вірою і правдою служила всім мандрівникам, хоча порівняно з сучасною авторасою була дуже незручною — вузькою і звивистою.
Щоб якось ознаменувати закінчення будівництва, вирішили спорудити кам’яну арку на перевальній точці там, де вперше перед подорожніми відкривався морський простір. Арку, відому всім нам під назвою Байдарська брама, що створювалася за проектом архітектора К. І. Ешлімана, звели 1848 року.
Переживши всі лихоліття, споруда ця чудово збереглася і тепер служить однією з головних визначних пам’яток Байдарського перевалу.
Сьогодні туристи роблять тут коротку зупинку, піднімаються на оглядову, фотографуються і вирушають далі. Але ще на початку 20 століття, майже всі, хто проїжджав, зупинялися тут на нічліг, адже шлях із Севастополя до Ялти займав тоді набагато більше часу. Конями їхали до Ялти цілий день — виїжджаючи рано вранці, прибували пізно ввечері. Оскільки такий шлях вважався виснажливим, багато хто вважав за краще зробити зупинку на Байдарському перевалі. Тут були два готелі, які, виданий 1913 року, путівник Г. Москвича характеризує, як дорогі і, крім того, «дуже поганенькі» і «вкрай жалюгідні». Навіть саме слово «готелі» було взято автором у лапки. При цьому ціна номера була непомірно високою. «Обидва готелі, — писав автор, — незважаючи на великі ціни, які вони стягують рішуче за все, не заперечуючи й дрібниць, абсолютно не відповідають своєму призначенню за обстановкою, не вирізняються чистотою і хорошими санітарними умовами». Дісталося від автора і місцевому ресторанчику, годували там «досить погано», а ціни названо обурливими.
У післяреволюційний час готелів на перевалі не стало, а ось ресторан, схоже, існував завжди і нестачі у відвідувачах ніколи не відчував. Буквально до початку 70-х років, коли було прокладено південнобережне шосе, шлях із Севастополя на ПБК проходив через Байдарський перевал, і лінія дороги багато в чому збігалася зі старою Воронцовською. Та й сьогодні перевал не пустує. Мальовнича дорога через Байдари популярна серед автотуристів.
Що можна побачити з оглядового майданчика:
Зрозуміло, море. Внизу — куполи Фороської церкви, ще нижче — будинки селища Форос. З півночі — Байдарська долина з Чорноріченським водосховищем. Зі сходу — круті обриви гори Мшатка. Із заходу — схил г. Челебі.
Висота Байдарського перевалу над р.м. — 527 м.