Радянський блокбастер «Біле сонце пустелі» цілком можна було знімати на українському узбережжі Азовського моря. Принаймні точну копію садиби митника Верещагіна, митника Верещагіна, який так і не дав басмачам «добро», можна відшукати на Білосарайській косі. Садиба, може, й не зовсім садиба, але ось найстаріший на Азовському морі маяк з прилеглою до нього інфраструктурою і чудовим (так і хочеться сказати «реліктовим») садом — місце справді унікальне. Але головне, і зовнішній вигляд усього комплексу, і умови життя трьох сімей, що обслуговують маяк, дуже схожі з кінематографічною версією, хіба що обходяться вони без сутичок із кровожерливими бандитами. Зате є інша напасть: іноді забрідають захмелілілі відпочивальники з довколишніх пансіонатів, ночами виспівують пісні гюльчатаї та нові українці пристають із проханнями дати їм «плюнути з маяка». Азовське море постійно наступає на цю п’ятнадцятикілометрову піщану косу, місцеві жителі кажуть, що тільки за шість останніх років воно відтягнуло в них понад тридцять метрів. Періодично підбирається воно і до маяка — восени минулого року штормом змило металевий паркан. Утім, щоб сьогодні не говорили, а наші пращури були справді мудрими людьми, знали, де і як будувати, щоб до мінімуму звести можливий збиток від стихії, що розбушувалася. 
У цьому стратегічно важливому для мореплавання місці для орієнтації на Азові багаття розпалювали споконвіку. І періодично зводили дерев’яні маяки. Найвідоміший із них був побудований 1811 року за десять кілометрів на північний схід від сучасного об’єкта. На узвишші 35,4 метра на гроші таганрозьких купців звели дерев’яний маяк заввишки 18,5 метра, який завдяки значній висоті вогню над рівнем моря (майже п’ятдесят чотири метри!) було видно на відстані до 20 миль. Спочатку він перебував у віданні Таганрозького градоначальства та утримувався за рахунок коштів місцевого купецтва, але 1829 року його перевели в підпорядкування дирекції Чорноморських маяків. А ось по-справжньому капітальний маяк козаки заклали лише 1835 року і навіть для його охорони тут розквартирували свій дозор. Маяк складався з восьмигранної вежі та прибудованих до неї житлових приміщень, у яких розміщувалися доглядач і матроси, що обслуговували й охороняли маяк. Двір маяка був огороджений суцільним високим кам’яним парканом. На подвір’ї по обидва боки воріт знаходилися кухня, де харчувався персонал маяка, і магазин (склад). При маяку був колодязь із прісною водою. Будували «нічне око» майже сім місяців — з 16 квітня до 6 листопада, причому для міцності спеціально завезли керченський штучний камінь. Керував усім процесом поручик Дрозжин. 
Сам маяк з казармою, двома сараями, огорожею і воротами, які до нього прилягали, влетів у копійчину, а саме — в 50 тисяч рублів. Висота від основи восьмигранної вежі становила 72 фути (22 метри). 27 квітня 1836 року маяк послав кораблям свій перший промінь, заломлений одразу п’ятнадцятьма рефлекторами, який висвітлив дев’ять прилеглих миль.
1890 року його модернізували, додатково встановивши паровий канадський свисток для подачі сигналів під час сильного туману, який під час туману видавав протягом кожної хвилини три послідовні короткі звуки тривалістю в три секунди, розділені двома проміжками мовчання в п’ять секунд. За кожним третім звуком слідував період мовчання в сорок одну секунду. Звук свистка було чути при попутному вітрі на відстані трьох з половиною миль.
Такі ж сигнали вироблялися за допомогою свистка взимку, якщо лід у морі починав ламатися і відходити від берегів, — для попередження рибалок про загрозливу для них небезпеку. Поруч із маяком створено рятувальну станцію, забезпечену санними човнами та іншим рятувальним обладнанням. 
Что цікаво, скільки б у подальшому не відбувалося технічних удосконалень, зовнішній вигляд об’єкта так і залишився незмінним до наших днів. Але навіть зі встановленням сучасного оптичного апарату рекорд купецького дерев’яного попередника побитий так і не був: нині він забезпечує дальність видимості великозатьомлюючого вогню на висоті 21 метра над рівнем моря на відстані 14 миль, але ж колись тут давали всі двадцять! Щоправда, у нашого сучасника є суттєва перевага: можливість надсилати радіосигнал, чим, мабуть, і пояснюється його світлове ослаблення. З 1886 року і до нашого часу обслуговують його чотири сімейні служителі. Білосарайський маяк, утім, як і всі інші, утримується за рахунок маякових зборів. Шість років його начальником працює Віктор Андросов. Взагалі-то, Віктор Максимович — особистість у тутешніх краях відома і заслужена: 41 рік пропрацював в Азовському пароплавстві, пройшов шлях від матроса до першого помічника капітана, одинадцять років керував Маріупольською морехідною школою, але, як казав кіношний Абдула, «гарна дружина, гарний дім, що ще потрібно людині, щоб зустріти старість?». Ось тільки лежати на пісочку і милуватися відпочивальниками головному наглядачеві маяка, як і його помічникам: механіку Анатолію Акалупіну, техніку Євгену Литвиненку та його дружині Ірині, не доводиться. 
Добові вахти, профілактичне обслуговування механізмів, підтримання в робочому стані дизеля та його негайний запуск у разі вимкнення основного електроживлення — все це господарство вимагає від них підвищеної уваги і постійної присутності на об’єкті. Весь обслуговуючий персонал — люди сімейні, роками разом працюють і проживають в окремому житловому комплексі. Особливих зручностей тут немає, але вони прекрасно обходяться і без них, звикли. Дивовижно чисте морське повітря, прохолодний затінок під розкішними шовковицями та величними кримськими (коли і хто їх сюди завіз?) соснами, відсутність метушні — це часом схоже на рай у мініатюрі. А нудьга здолає — то риба тут у неміряній кількості водиться, тільки снасті не лінуйся закидай. Пам’ятаєте, у фільмі норовливий Верещагін скаржиться турботливій дружині: «Знову ти мені цю прокляту ікру поставила. Не можу я її щодня, прокляту, їсти. Хоч би хліба дістала». Влучно сказано, і, головне, точно про наших героїв.