Мис Тарханкут добре відомий усім вітчизняним кінематографістам, фанатам дайвінгу та віндсерфінгу. Річ у тім, що він практично не зіпсований цивілізацією, а кожен кілометр його берегової лінії вражає гостей своєю дикістю і природною неприборканістю. Саме на його території знаходиться урочище Джангуль — чемпіон зі зсувів і морської абразії України. Саме до його берега «прибився» російський корабель-привид «Сіріус». А місцеві скелі Атлеша такі гарні, що стали незрівнянною натурою для зйомок «Піратів XX століття», «Людини-амфібії» і низки науково-популярних фільмів про життя в Чорному морі.
Скелі, рваний берег, зграйки дельфінів на горизонті. Не вистачає лише маяка. Першими поліпшити береговий ландшафт Тарханкута спробували греки, які заснували Калос-Лімен. Про те, що на території античного городища був маяк, говорять усі, хто працював на його розкопках. На жаль, ця навігаційна конструкція до нашого часу не дожила. Виправити ситуацію, посилити мальовничість мису і полегшити орієнтування в цьому секторі Чорного моря на початку XIX століття вирішило командування російського флоту.
1816 року на мисі Тарханкут, який є крайньою західною точкою Кримського півострова, було споруджено маяк. Це — білосніжна колона, що звужується від основи до верхівки. На ній встановлено лампу і наутофон — звукову сирену, що вмикається в разі туману. До них ведуть чудові гвинтові сходи. Вони зроблені з чавуну, що дає надію на те, що цей маяк переживе Друге пришестя. Висота конструкції дорівнює 38 метрам. Це — висота дванадцятиповерхового будинку.
При будівництві Тарханкутського маяка було використано інкерманський вапняк. Його доставили з кар’єра, розташованого в околицях Севастополя. Завдяки якісним характеристикам каменю і циліндричній конструкції споруди, вона практично не піддається вивітрюванню, легко зносить натиск вітрів і регулярні атаки солоної чорноморської хвилі.
За часів Російської імперії Тарханкутський маяк обслуговував один доглядач — досвідчений морський офіцер у відставці, і прикомандировані до нього 11 матросів, пара телеграфістів і служителів. За даними, внесеними в «Статистичний довідник» по Таврійській губернії, відомо, що біля маяка було утворено однойменне російське село. У ньому проживало 16 неодружених і одна сімейна пара.
В обов’язки моряків входила заправка світильника на верхівці маяка суріпичною олією. Наприкінці XIX століття масляну лампу замінила її гасова товарка. Ще однією функцією моряків було биття в дзвін, коли туман приховував мерехтіння лампи від суден, що проходили повз. У XX столітті ручний передзвін замінив прилад наутофон. Він генерує звуки високого тону, які добре поширюються в умовах підвищеної вологості в повітрі.
Специфіка цього місця така, що найчастіше відпочинок на Тарханкуті обирають дайвери, любителі підводного фотографування, морські художники (є й такі), фани віндсерфінгу та любителі кайтінгу. Тому до достопримечательностям Оленівки, крім теплого, найчистішого моря, можна віднести весь той напів-творчий, напів-неформальний бомонд, який збирається на тусовки під Тарханкутським маяком.