На околиці міста Виноградів у підніжжі Чорної гори збереглася дивовижна стародавня пам’ятка, варта уваги будь-якого туриста, — руїни стародавнього замку, що був свідком епох Середньовіччя та Відродження. Його стінам майже тисяча років, це місце пам’ятає безліч неспокійних подій, змов і кривавих битв.
Замок Канків, Угочанський замок, Виноградівський замок, зрештою, Севлюський замок — усе це назви колись могутнього укріплення, важливого форпосту на славнозвісному соляному шляху, який колись проходив по Тисі. Сьогодні від нього залишилися лише мальовничі руїни та сторінки історії, що рясніють драматичними подіями.
Уперше фортецю на скелястій терасі Чорної гори згадують в угорській хроніці 903 року. У той час на місці, де сьогодні стоять німі руїни, було укріплене слов’янське городище. З приходом угорців і приєднанням цієї частини Закарпаття до Угорського королівства на місці глинобитної фортеці в XII-XIII століттях зводиться кам’яний замок, поселення біля його підніжжя зростає. Виноградівський замок стає прикордонним форпостом, центром Угочанської жупи.
У середині XIII століття Угоча зазнає навали татаро-монголів і вперше руйнується, а 1262 року починається новий період у її історії. Угорський король Іштван V дарує місту з населенням близько двох тисяч осіб статус королівського, його мешканці отримують солідні привілеї, завдяки чому місто, перейменоване на Севлюш, починає активно розвиватися й зростати, перетворюється на важливий торговий центр на соляному шляху. Саме в цей період зводяться основні замкові комплекси, багато з яких сьогодні можна побачити на Чорній горі у вигляді руїн.
Подальші роки історії замку Канків — безперервна низка переходів від одних дворян до інших, зрад, пов’язаних зі зрадами королям у неспокійні часи Середньовіччя. На початку XIV століття власник замку Б. Боршо зраджує королю Карлу Роберту, перейшовши на бік фронди, замок штурмом захоплюють королівські війська, частково його руйнуючи. Король дарує замок своїй дружині — королеві Марії, його частково відновлюють, будують одну з найзбереженіших сьогодні замкових будівель — каплицю. На заході століття новий король дарує Севлюський замок магнату Перені, він укріплюється і добудовується, потім Перені дарує його монахам-францисканцям. Ченці перебудовують замок, перетворюють його на монастир, але незабаром нащадок Перені, колишній протестантом, нападає на ченців, жорстоко розправляючись із тими, хто чинить йому опір. Ця сторінка історії замку пов’язана з легендою, згідно з якою через те, що під час нападу на монастир солдати осквернили мощі святого Іоанна Капістрана, на нього впало прокляття. Замок починає руйнуватися, а через два роки його вщент знищують австрійські війська. Так 1557 року закінчується історія Севлюського замку, який відтоді приречений на руйнування. Сьогодні від колись потужного укріплення залишилися лише фрагменти стін, веж із бійницями та каплиця, яка 1976 року стала місцем зйомок одного з епізодів фільму «Табір іде в небо». Масивні кам’яні руїни наочно розповідають про те, якою великою колись була фортеця, а краєвид, що відкривається із замкової гори на Виноградів, дає змогу оцінити красу невеликого містечка — достопримечательности Закарпатья, перебуваючи в оточенні руїн пофантазувати про те, яку картину міг побачити звідси мешканець замку двісті, триста, п’ятсот років тому… Відвідування таких місць запам’ятовується надовго, подібні старовинні фортеці, руїни замків — це безцінні достопримечательности Украины, які несуть у собі крізь віки найдивовижніше, ні на що не схоже, атмосферу.