Древній замок у Хусті, що поклав початок зародженню міста, — одна з найцікавіших пам’яток Закарпаття. Залишки стін і оборонних веж, замкових дворів і будинків — кожен камінь колишньої колись неприступної фортеці зберігає в собі її історію і пам’ять про колишню велич місцевих земель. Сходження на замкову гору — це захоплива екскурсія в минуле, яка залишить по собі безліч вражень і спогадів. Згідно з легендами, першу фортецю на хустській замковій горі побудували розбійники ще в незапам’ятні часи. Панорама, що відкривалася з майже 200-метрової гори, яка самотньо височіла на просторій рівнині, розсіченій долинами річок Ріка та Тиса, давала змогу здалеку помічати торговельні каравани, що було розбійникам тільки на руку. Свого дерев’яного попередника масивний кам’яний форпост замінив тільки наприкінці XI століття. 1090 року, коли ці землі підпорядкували угорці, король Угорщини Ласло I наказав звести на високій горі надійне укріплення, що захищало б кордони імперії від навал половців і давало змогу контролювати знаменитий соляний шлях, що проходив уздовж річки Тиси. Будівництво фортеці було остаточно завершено тільки 1191 року, а біля підніжжя гори на той час уже розрослося невелике місто Хуст. Менше століття жителі нового міста насолоджувалися спокійним життям. Перше потрясіння спіткало Хуст і його замок 1242 року, коли сюди вторглися жорстокі татари. З цією подією пов’язана найзнаменитіша легенда замку. Нічого не підозрюючи про прийдешнє лихо, воєвода, який нічого не підозрював про прийдешнє лихо, поїхав полювати, залишивши в замку зовсім небагато воїнів, 
свою дружину, сина та доньку. Коли він повернувся, його наздогнав жах: у напівзруйнованому замку він знайшов живою тільки свою доньку, якій вдалося сховатися від татар, а його дружину з сином, які розграбували замок, взяли в полон. Минули роки, замок відновили, але воєвода так і не оговтався від втрати дружини та сина — він заприсягся, що не залишить у живих жодного татарина, який попадеться йому на очі. І ось одного разу його воїни спіймали татарина, який врятував дочку воєводи від ведмедя. Не зволікаючи, він наказав відрубати йому голову. І тільки дочка вже після страти змогла пояснити батькові, що цим татарином був його син, який утік із полону. Не в силах витримати горя, воєвода встромив у своє серце кинджал і помер поруч із тілом убитого за його власним наказом сина. Відтоді замкову гору називають Червоною — кров батька й сина забарвила ґрунт у червоний колір, назавжди залишивши слід про трагічну історію. Татари в середині ХІІІ століття справді серйозно пошкодили та частково спалили Хустський замок, проте вже 1318 року його відбудували й укріпили наново. Але з того моменту спокійне життя в Хусті припинилося: після 1329 року, коли місто отримало статус королівського, завоювати його намагалися постійно. Воно багато разів переходило від одних угорських, трансільванських, австрійських вельмож до інших. У XIV столітті замком володів навіть дідусь Влада Цепеша (Дракули), який став безсмертним через свою чорну славу, — лицар Драг. Величезний комплекс фортеці, з масивними мурами півметра завтовшки, був двоярусним, мав нижній і верхній двір. Його захищали не тільки різкі схили гори, а й рови, кілька воріт, високі стіни та вежі-бійниці. На випадок облоги у верхньому замковому подвір’ї був викопаний 160-метровий колодязь, у численних господарських приміщеннях зберігалися запаси їжі та зерна. Століття тому тут вирувало життя. Сьогодні ж гостей замку зустрічають руїни. 
3 липня 1766 року під час сильної грози в пороховий склад влучила блискавка, вибух серйозно пошкодив верхній замок, а те, що лишилося, знищила пожежа. Руйнування були настільки серйозні, що замок уже не підлягав відновленню — з XVIII століття він почав занепадати. Попри те, що від цієї пам’ятки Закарпаття залишилися лише руїни, вона приваблює багатьох туристів. Кам’яні мостові та стіни поросли травою, рештки замку і споруд закривають дерева, але замкова гора продовжує розповідати гостям свою історію, що забирає в далеке минуле, у тривожне, але вабливе середньовіччя.
Такі пам’ятки України як Хустський замок, незважаючи на час і руйнування, залишаються нескореними, величними, несуть у собі свою історію та мудрість: можливо, саме нескінченні кровопролиття стали причиною, через яку зруйнувати предмет суперечок людей вирішила сама природа. Саме тому їхні відвідини залишають у багатьох людей найяскравіші емоції та найбільш хвилюючі спогади. Кожному Хустський замок розповідає про свою долю по-своєму, і щоб почути і побачити його історію, тут неодмінно потрібно побувати.