Колишній великокняжий маєток Ореанда розташовується неподалік Ялти, на південь від Лівадії, звідки до Ореанди прокладено Соннечная тропа, що з’явилася 1861 року і називалася Царською. Із Сонячної стежки відкривається чудовий вид на околиці. Ореанда вирізняється скелястими краєвидами: біля самого моря височіє Щоглова скеля, недалеко від неї Хрестова, а над ними гордо підняли свої голови гори Ай-Микола, Білоголова і дика скеля Хачла-Каяси. Стрімкі скелі, глибокі яри, блакитне море створили неповторну красу цих місць.
Колись на місці Ореанди існувало грецьке поселення. На горі Хрестовій збереглися залишки середньовічного феодального замку і невеликого християнського храму біля самого краю скелі.
1852 року в Ореанді завершили будівництво розкішної царської резиденції Миколи I, за проектом А. І. Штакеншнайдера, оточеної прекрасним парком. Після смерті царя палац дістався у спадок його другому синові Костянтину Миколайовичу, який дуже любив ці місця. Але 1882 року палац згорів, як було встановлено слідством, «через необережне поводження з цигарками дітей дворових службовців.
Великий князь сам обрав місце для майбутнього храму. Під час урочистого закладання церкви в основу її фундаменту помістили дощечку з текстом: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа: ретельністю і ревністю власника Оріанди Його імператорської Високості государя Великого Князя Костянтина Миколайовича споруджується храм цей на пам’ять Свята Покрови Пресвятої Богородиці. Квітень 31 дня 1884 року в літо III РХ. Амінь». Назву храму Великий князь теж вибрав сам, на честь свого улюбленого свята.
Костянтин Миколайович був всебічно освіченою людиною, добре розбирався в архітектурі. Храм він задумав побудувати в грузинсько-візантійському стилі, який, на його думку, найбільше підходив до суворої, скелястої місцевості Ореанди.
Проєкт розробив відомий архітектор А. А. Авдєєв. Церкву вирішили будувати недалеко від Адміральського будиночка, навколо якого росли великі дуби. Щоб зорієнтувати апсиду храму строго на схід, треба було зрубати кілька дерев. Але Великий князь побажав зберегти могутніх велетнів, тому вівтар храму повернуто трохи на південний схід.
Для будівництва використали каміння, з якого був складений палац. Храм вийшов невеликим, хрестоподібної форми, з однією банею, у світловому барабані якої вузькі арочні віконні прорізи. Вінчав купол візантійський, ажурний, бронзово-позолочений хрест. З трьох боків храм обрамляє аркова галерея. Зовнішні стіни прикрашають великі хрести, виготовлені в Ліворно з білого каррарського мармуру. У храму не було дзвіниці. Своєрідну дзвіницю влаштували з дуба, що ріс поруч, де влаштували дерев’яні сходи, майданчик із двох дощок і повісили п’ять дзвонів, найбільший із яких важив 160 кілограмів, а найменший — 3 кілограми.
Покровська церква вирізнялася багатим оздобленням. Частину храму було розписано відомими художниками: Д. І. Гріммом, академіком М. В. Васильєвим, віце-президентом Імператорської Академії мистецтв князем Г. Г. Гагаріним. Г. Гагаріним, за малюнками якого італійський майстер Антоніо Сальвіаті створив дві мозаїчні ікони Спасителя і Покрови Пресвятої Богородиці, розміщені над папертю і горнім місцем храму відповідно.
Мозаїкою, також, були оздоблені стіни, купол і вітрила храму. Різьблений іконостас зробив із горіха, дуба, кипариса та ялівцю майстер Кубишко. Жовто-помаранчеве скло наповнювало храм м’яким сонячним світлом.
Урочисте освітлення храму Покрови Пресвятої Богородиці відбулося 1885 року. Ця церква стала улюбленим дітищем князя Костянтина Миколайовича.
Новий імператор Микола II з сім’єю приходив до Покровського храму на церковні свята, любив гуляти тутешнім парком, милуватися красою скель, розмірковувати на березі моря.
Храм в Ореанді відвідував А. П. Чехов. Герої його оповідання «Дама з песиком» — Гуров і Анна Сергіївна — тут розмірковували про вічність і про життя.
Після революції храм пережив чимало важких днів і ледь не був зруйнований. Церкву закрили 1924 року. Її передали у відання ОХРІС (комітету у справах музеїв та охорони пам’яток мистецтва, старовини, народного побуту і природи), а потім Управлінню Лівадійським палацом. На чудові мозаїчні фрески приходили дивитися екскурсанти. 1927 року будівля церкви трохи постраждала від землетрусу, у вівтарній частині утворилася тріщина, але її ніхто не ремонтував. З церкви намагалися скинути хрест, але не змогли його зірвати, він зламався біля основи. Частина цього хреста нині зберігається в храмі як дорогоцінна реліквія.
Після війни в Ореанді почалося будівництво санаторію. Очевидно, маленька церковця, на думку архітекторів, не вписувалася в сучасний вигляд Ореанди. Тому на початку 60-х років її вирішили знести. Однак, за храм втсупилися краєзнавці. Вони домоглися того, що храм було визнано пам’яткою архітектури. Понад 30 років тут зберігали отрутохімікати, а в церковному дворі розміщувалася автобаза.
Будівля сильно постраждала від зсувів і потребувала реставрації, що розпочалася 1992 року після повернення храму Православній Церкві 1992 року до Свята Благовіщення Пресвятої Богородиці. Парафіяни привели храм до ладу, і в свято Святої Трійці, вперше за довгі роки, в ньому відслужили Божественну літургію.
У 2001 році поруч із церквою побудували дзвіницю. У Донецьку на ТОВ «Корнер-М» відлили прекрасний дзвін вагою 603 кілограми. Щоб голос дзвону звучав гарно, під час його виготовлення використовували піч, вогонь у якій підтримували дровами. Дзвін прикрашають чотири клейма, на яких зображені Господь Всежержитель, Покрова Пресвятої Богородиці, святий Миколай Чудотворець і великомученик і цілитель Пантелеімон. На даху дзвіниці встановили ажурний хрест, виконаний київським художником Олегом Радзевичем. Велику допомогу у створенні хреста надав ялтинський благодійний фонд «Надія».