Урочище Панагія не користується такою гучною славою, як Великий каньйон або Ай-Петрі. Розташоване майже в глушині, воно більше відоме похідникам, ніж тим, хто називає себе «цивілізованими» туристами. Маршрут чудово красивою ущелиною починається одразу за околицею села Зеленогір’я — маленького села Судакського району.
У Зеленогір’ї трохи більше 200 жителів — стільки ж, скільки в середніх розмірів «хрущовці». Зате за кількістю краси на душу населення воно, мабуть, обійде будь-яку столицю. Тут, крім каньйону, є ще й мальовниче гірське озеро та химерні скелі.
Стара назва Зеленогір’я — Арпат. Як і багато кримських топонімів, вона не має точного тлумачення. Найімовірніше, назва походить від татарського «арпа» — «ячмінь». Землі тут посушливі, для садів і городів малопридатні, хіба, що невибагливий ячмінь на них вдавався. Таку ж назву носила (і донині носить) річка, що спускається до селища з півночі. Не дивуйтеся, що в нижній течії річка називається Арпат, а у верхів’ях — Паньян-узень, оскільки назви давали не річкам, а місцевостям або урочищам і вже від них переходили на річку.
Відразу за селом річкові води, прориваючись через конгломерати, прорізали невелику, але вузьку і звивисту ущелину. Вона невелика за довжиною, зате являє собою суцільний каскад водоспадів і еворзіонних котлів, званих у просторіччі ваннами. На кілометровій ділянці тут не менше 10-15 водоспадів різних розмірів, що слідують, буквально, один за одним майже безперервною низкою, перемежовуючись з округлими ванночками. 
Саме ця частина урочища наймальовничіша і привертає основну масу відвідувачів.
Особливою популярністю у туристів користується так звана Ванна Любові. На уступі між двома водоспадами, вода вимила заглиблення у формі сердечка. Існує традиція купатися тут разом із коханою людиною, щоб кохання було вічним.
Вода у ваннах Арпата не така холодна, як у Великому каньйоні. Вона встигає нагрітися дорогою від витоку, бо тече не в глибокій ущелині, а відкритою місцевістю, яку добре пропікає сонце. Кажуть, що вода з Арпата добре допомагає від усяких шкірних напастей (екземи, грибка), але за достовірність інформації ручатися не будемо.
Вище від ванни Любові є доволі глибока та простора «калюжа», в якій можна не лише занурюватись, а й поплавати. Походження «калюжі» штучне — русло перегородили бетонною підпірною стінкою і таким чином вийшло мініатюрне водосховище. Заповнюючи його до країв, вода переливається через стінку і тече далі.
Скелі над «водосховищем» круто піднімаються вгору, створюючи враження непрохідної ущелини. Утім, колись вона й була доволі важкодоступною, доки комусь не спало на думку її «окультурити», проклавши містки між камінням, поставивши сходи на крутих підйомах, подекуди підтесавши скелю, щоб зробити зручним прохід. Тепер урочищем можуть прогулюватися всі охочі.
Далі за «водосховищем» є ще кілька водоспадів і ванночок. Скелі річкового ложа відполіровані потоком і вкриті гладеньким чохлом відкладеного водою жовтуватого туффоліту, подекуди мають химерні обриси. А саме русло звивається між ними, створюючи кам’яно-водний лабіринт.
Вище пропиляної в конгломератах ущелини, річка перетворюється на спокійну, майже рівнинну. Місцевість тут складена породами таврійської серії, які м’якші за конгломерати і легше піддаються розмиву. Ущелини в таких породах ніколи не утворюються. Тому річка тут спокійно тече мальовничою зеленою долиною і називається вже не Арпат, а Паньян-узень. Сама ж долина носить назву урочище Панагія.
Панагія в перекладі з грецької означає «всесвята» (пан-загальний, агіос — святий) — це один з епітетів Богородиці. У давні часи тут знаходився невеликий чернечий скит. Ймовірно, з тих часів збереглася і назва. Пішохідний шлях урочищем не складний. Стежка йде то по руслу річки, то поруч із ним. Ухил невеликий. Хвилин через 10 ходьби від ущелини, з’явиться ще один водоспад, що утворився в місці, де річка долає конгломератовий уступ. Вище — знову рівнинна дорога. По лівому березі тягнуться порослі травами пагорби. Правий — крутіший.
Тут допитливі мандрівники можуть ближче познайомитися з породами таврійської серії — найдавнішими породами кримських гір. Ними складний практично весь район від Алушти до Судака. На Південнобережжі вони теж є, але залягають глибоко, під товщею міцних верхньоюрських вапняків. 
Тому так розрізняється рельєф цих районів — стрімкі стрімкі схили Південного берега і м’які, майже пологі обриси гір за Алуштою. І колір у тутешніх гір теж характерний — сіро-фіолетовий. Такий самий колір і у правого берега нашої річки. Туристи часто звертають увагу на паралельні шари каменю, що стирчать зі схилу і нагадують чи то кам’яну кладку, чи то залишки шиферної покрівлі. Це прошарки пісковиків — міцніші, ніж інші породи таврійської серії. Річ у тім, що таврійська товща нагадує листковий пиріг, у якому чергуються шари пісковиків, глинистих сланців порід, званих алевролітами. Алевроліти — зцементовані осадові породи, діаметр мінеральних частинок яких 0,01-0,05 мм.
Рухаючись руслом річки, ми незабаром дістанемося до місця злиття двох приток. Колись у цьому місці краєзнавець І. Белянський виявив залишки середньовічного скиту.
Ще кілька хвилин руху, і ми побачимо 10-метровий водоспад. Це — водоспад Панагія. Потужність його не велика. Влітку — лише кілька цівок, але й мальовничості він не позбавлений.
Водоспад — кінцева точка нашого маршруту, хоча стежка біля нього не закінчується. Вона піднімається вище і там збільшуючи ухил, підіймається на гору — до перевалу Горуча. Йдучи нею можна дістатися до Білогірська. Але якщо ми приїхали машиною, нам краще повертатися.
На проходження маршруту від ущелини до водоспаду Пагангія піде не більше 40 хвилин. Стільки ж займе зворотний шлях.
Після походу, повернувшись до Зеленогір’я, варто освіжитися у мальовничому гірському озері, що розташоване зовсім поряд з околицею села — потрібно лише піднятися на пагорб праворуч від автостоянки. Туди веде широка ґрунтовка.
Навіть якщо ви вже бачили в Криму багато чого, поїздка в ці місця не буде нудною. Тут справді є щось особливе, щось неповторне.